Маріупольські вітражі: тепер вони живуть лише на фото



Обережно крихке. Вітражі

Як журналіст із Маріуполя досліджує автентичні вітражі

Іван Станіславський – фотокореспондент, журналіст та дослідник монументального мистецтва з Маріуполя. Після двадцяти днів в облозі в рідному місті йому вдалося дістатися до Львова. Упродовж двох років тут він випустив дві книги – “Усі відтінки маріупольських мозаїк” і “Маріуполь монументальний”, а також встиг організувати кілька виставок. Одна із них днями пройшла у центрі “Mariupol Reborn”. Тут автор представив лише частину автентичних вітражів, які зафіксував у ще мирному Маріуполі. Про унікальну колекцію фото маріупольських вітражів та мозаїк, а також доцільність їхнього відтворення у майбутньому Іван Станіславський розповів в інтервʼю URBIS AIR.

– Коли ти почав досліджувати вітражі Маріуполя?

– Інформацію про вітражі почав збирати у 2019 році. Станом на кінець 2021-го мав зафіксовані та описані (наскільки це можливо) усі вітражі, про які на той момент було відомо в Маріуполі. Тоді на березень 2022-го я запланував у місті виставку з такою ж концепцією та назвою, як зараз пройшла у Львові, “Обережно Крихке!”, але йшлося ще про збережні твори. Уже були макети, все чекало свого часу…

Іван Станіславський. Фото: Smolienko Anastasiia

На щастя, мої матеріали – і ті, що потім увійшли до книг, і ті, за якими створений фотопроєкт, були на ноутбуці. Його вдалося захопити з собою у березні 2022-го, коли вибирався з палаючого міста. Нині такі дані виявилися унікальними. Саме це – одна з причин, чому я продовжую цим займатися.

Коли відстежував цю тему, зауважив, що в масовій свідомості першість серед монументальних творів займали таки мозаїки. Мені здалося це несправедливим, що про вітражі мало хто знає. Ось ця історія про збереження даних і популяризацію вітражів кристалізувалась в те, що треба зробити виставку ще тоді, у 2022 році. Зараз це ще один крок для того, щоби зафіксувати в свідомості, в медіа цю інформацію, а не тільки в мене.   

Вітраж у холі Палацу культури моряків. Фото: Іван Станіславський

– Чи було те, що стала поштовхом до таких досліджень? Із чого все тоді ще почалось?

– Так, був цілий ланцюжок подій, який почався з досліджень мозаїк, а вітражі стали органічним продовженням. То була спершу несвідома робота з колекціонування фотографій в 2011 році – я робив випадкові фото мозаїк або інших творів. Поштовхом для того, щоби з’явилася перша книга на цю тему “Усі відтінки маріупольських мозаїк”, стала подія періоду карантину 2020 року. Ми з колегою несподівано натрапили на зруйновану та розграбовану майстерню в Маріуполі, що належала авторам монументальних робіт. Навіть приміщення мало свою багату історію – там із 1960 по 2012 роки працювали видатні монументалісти, які робити мозаїки, розписи тощо. Коли ми побачили, в якому стані ця майстерня, були здивовані. Вибиті вікна, усе покинуте, викинуте, наче на смітник. При цьому там залишилося дуже багато артефактів, ескізів, плівок, навіть живопис – це наштовхнуло на думку про те, що всю інформацію треба консолідувати та зафіксувати в вигляді публікацій, книг абощо.

Читайте також: Це стало модно: як у Франківську рятують історичні двері

Пробували різний формат – зокрема проводили екскурсії в місті, щоби популяризувати твори. Нашим завданням було зробити цей нематеріальний доробок публічним, аби інформація та дані не зникли з обігу, адже ми вже побачили, що фізично ці твори та наповнення майстерні гинуть. Із такою думкою я прийшов від мозаїк до вітражів.

Вітраж у будинку культури заводу “Макрохім” авторства Анатолія Манохіна. Фото: Іван Станіславський

– Розкажи про перші враження від побаченого. Що це були за вітражі?

– Коли вперше звернув увагу на вітражі, був вражений, наскільки це візуально сильні та потужні твори. Наскільки вони працюють на глядача та як відрізняються від мозаїк з погляду техніки та естетики. Навіть поверхневе занурення в цю тему дозволяє сказати, що зробити вітраж в десятки разів складніше, ніж мозаїку. Деталі та технології демонструють, що це кропітка та навіть титанічна робота. Наприклад, у Маріуполі були вітражі, що сягали 100 метрів квадратних та мали по 7-8 метрів заввишки.

– Де переважно вони тобі траплялись? Можливо, пригадаєш одні з наймасштабнішим чи найбільш знакових для міста.

– Здебільшого вітражі розміщували у спорудах суспільного призначення – це університети, палаци культури. Наприклад, у будинку культури заводу “Макрохім” та міському палаці культури “Чайка” (колишній Палац культури моряків) були наймасштабніші ансамблі вітражів. Зокрема, у першому майже вся будівля мала засклення вітражами – і двері, і навіть маленькі віконечка. Його я називаю королем маріупольських вітражів. Другий складався аж зі семи площин (п’ять іменованих сюжетних робіт, пов’язаних з тематикою мореплавства, – Проводи, Вахта, Пісні Батьківщини, Спорт, Повернення, і ще двох абстрактних, що зображують підводний світ. Саме цей масштаб дуже мене вразив тоді. На деяких вітражах майстри лишили цікаві автографи у вигляді автопортретів.

Вітраж у холі колишнього Палацу культури моряків авторства Т. Сивухіна та В. Авдєєнка. Фото: Іван Станіславський

Були вітражі в училищах, ресторанах, банках. Оскільки монументалізм є суспільним жанром мистецтва, а не камерним, то всі ці роботи переважно створювали на публіку,  що обумовлює їхнє місце розташування.

Деякі з будівель уже не працювали, наприклад, приміщення колишнього училища. На той момент, що я віднайшов там вітраж “Берегиня”, училище не працювало вже багато років. Сама будівля була в аварійному стані, а щоби туди потрапити, я кілька місяців ходив, аби отримати дозвіл – від сторожа до керівництва відділу освіти Маріупольської міської ради. Зрештою, мені дозволили туди зайти, дотримуючись заходів безпеки: я дістав спецодяг, каску та під наглядом сторожа пішов.

Вітраж “Берегиня” авторства Є. Скорлупіна. Фото: Іван Станіславський

Як ти далі їх досліджував, де знаходив експертів?

– Після фотофіксації я часто звертався до знайомого історика мистецтвознавства. У нього, зокрема, знайшовся ескіз вітражу “Берегиня”. Удавалось віднайти інформацію про вітражі через автографи авторів на самих творах – тоді ти чіпляєшся за цю інформацію, як за ниточку, йдеш до художників, що могли працювати в ті часи, та запитуєш: “Що ви знаєте про це?” Далі здобуту інформацію треба відфільтрувати, проаналізувати, тобто починається дослідницька робота. Так ми вийшли, наприклад, на автора “Берегині” Євгена Скорлупіна, який тоді був ще живий, на щастя. Ми звернулись, і він підтвердив, що є автором, проте навіть сам не міг сказати точної дати створення. Цей вітраж залишився недатованим. Багато прогалин є і в інших творах – нема жодних зачіпок або зв’язки втрачені. Від того періоду, коли їх створювали, і до зараз утворилось провалля. Ніхто дані не зберігав, не думав, вочевидь, що комусь колись буде цікаво та потрібно.

Читайте також: Вітражі львівських храмів: фото, історія, локації

Тепер навряд чи ми знайдемо якісь додаткові дані, оскільки Маріуполь знищений російськими військовими разом із творами та свідками. Тепер ці проєкти мають і меморіальну складову через те, що ми говоримо про втрачені об’єкти внаслідок військових дій.

Виставка “Обережно Крихке!”. Фото: Smolienko Anastasiia

– Скільки вітражів тобі вдалося показати у Львові в крайньому фотопроєкті “Обережно Крихке”?

– На виставці було представлено загалом шістнадцять зображень – це шість вітражів в ансамблях. Я хотів, щоби це виглядало масштабно і водночас максимально наближено до вигляду реальних вітражів. Їх зробили надрукованими на акрилі з білою напівпрозорою підложкою, що, на мою думку, дало відчуття скла.

Звісно, така експозиція не дає 100% того ефекту, що я бачив, але це максимально наближено з тими ресурсами та умовами, що є на сьогодні.

Виставку “Обережно Крихке!” мона побачити у Львові до 10 березня за адресою: вул. Ференца Ліста, 6 “Mariupol Reborn”.
Фото: Smolienko Anastasiia

На твою думку, чи реально їх колись відтворити? І чи взагалі доцільно це робити?

– Тут є два аспекти. Перший стосується автентичності. Усі твори – знищені, і єдина можливість відтворення – завдяки фото. Проте це не будуть ті ж самі твори, якщо їх робитиме хтось інший, в іншому місті та в інший час. Це копія, і вона не буде така цінна, як оригінал. Будь-який твір мистецтва, який було втрачено остаточно або настільки, що реставрація не має сенсу, втрачено назавжди. Це безповоротно.

Друге – питання доцільності механічного відтворення. За цим стоїть технологія. Вітражі колись, тридцять чи п’ятдесят років тому, робили із матеріалу, якого, ймовірно, уже нема; скло було виробництва тих заводів, яких вже немає; може, нема вже й тих технологій, які використовували раніше. Так, відтворення вітражів під великим питанням. На це потрібен запит. Важливо, що монументальні твори працюють у зв’язці з простором, в якому вони є. Як на мене, немає сенсу відтворювати їх в іншому приміщенні. Суспільство має вирішувати – чи це потрібно, наразі виглядає так, що можливостей і запиту для цього немає.

Головне фото: Smolienko Anastasiia