Чому декомунізація має відбутися і в плануванні міського середовища. Про це, а також про урбаністику на прикладах URBIS АІR говорив із архітектором бюро Drozdov & Partners, викладачем Харківської школи архітектури Михайлом Шевченком.

“Генплани міст – це радянщина”

– В Україні в основі міського планування є генплани. Однак їх мають трохи більше ніж половина населених пунктів. Як впливає відсутність такого документа на відбудову і розбудову українських міст в умовах сьогодення?

– Генплани міст – це вже пережитки радянщини. Бо місто – це насамперед люди і саме на них має бути націлений фокус міського планування. А що таке генплан? Це закритість процесу, до якого мешканці міста не мають доступу, не беруть безпосередньої участі у його розробці, а їхніх запитів не враховують. Цей документ розробляють чиновники у кабінетах. А презентують публічно вже тоді, коли він фактично готовий і громада не може вплинути на рішення.

Усе це добре видно на прикладі генплану Києва – застарілому документі, який давно не відповідає сучасним потребам міста. В його основі – неактуальні принципи автомобілізації міста і не відповідність сучасним вимогам сталої міської мобільності та екологічності.

Згідно з генпланом, місто продовжує розростатися за рахунок будівництва нового житла, тоді як адміністративні функції, як і культурні заклади, залишаються локалізованими в центрі міста на правому березі. Відсутність аналізу та збору даних безпосередньо і від мешканців міста призводить до нерелевантних рішень.

– Трохи європейського досвіду.

– У Європі поширена практика, коли спершу розробляють план одного району чи ділянки у місті. Для цього максимально залучають громадськість, збирають та аналізують інформацію, аби знати, чого саме потребує цей район. А вже потім різні забудовники та архітектори проєктують і зводять там різні об’єкти.

Натомість в Україні зі всією ділянкою працює один забудовник, без залучення містян до планування, а рішення приймаються без глибокого аналізу. Як приклад – низка колишніх промислових територій, що перетворилися на щільну житлову забудову без жодних обговорень щодо розвитку території чи розрахунків навантажень на транспортну мережу, освітні заклади тощо.

Щось подібне відбувається і з інфраструктурними об’єктами, як наслідок – проєкти транспортних розв’язок, які жодним чином не покращують ситуацію з мобільністю в місті. Бо досі в нас не заведено робити тестування на основі даних щодо трафіку.

До речі: У деяких європейських містах зовсім відмовилися від генпланів і зробили вибір на користь так званих майстер-планів. Так, влада Барселони заявила, що проєкт 1976 року, в основі якого було територіальне розширення, втратив свою актуальність. Зараз місто вибрало шлях побудови здорового та компактного мегаполіса, де враховують сучасні вимоги барселонців.

“Повернути у міста людей, а не просто збудувати житло”

– Яку роль відіграє урбаністика у плануванні міського середовища?

– Під час повномасштабної війни в публічному просторі на першому плані – фізична відбудова міст. Але тут важливо розуміти: треба фокусуватися не на будинках, а на розвитку міського середовища, щоб у містах було комфортно жити. А для цього треба думати не лише про житло, а й про громадські простори, зручність, мобільність, інклюзію та екологію.

Це вже урбаністика, про яку раніше говорили здебільшого у професійних колах. Сьогодні маємо шанс впровадити її принципи на практиці.

Взагалі зараз слушна нагода виправити багато речей у плануванні українських міст з акцентом на користувача – людину. Бо раніше міста будували в парадигмі радянської індустріалізації, а згодом планової економіки без жодного гуманізму. Сьогодні потрібні осмислені міста. І починати треба з обговорення.

Тому в цьому контексті треба говорити не про фізичну відбудову, скажімо Харкова, а про те, щоб у це місто захотіли повернутися люди. Захотіли в ньому жити, працювати, відпочивати.

– Урбаністика на прикладах, яка вона?

– Так сталося, що до повномасштабної війни я працював і жив у Харкові. Коли офіс та Харківська школа архітектури евакуювалися до Львова, переїхав у це місто. Хоча народився і більшість життя провів у Києві. Тому говоритиму про ці три міста.

Почну з Києва. Сучасний Київ – це приклад міста, де бізнес має усі умови, лобіює вигідні для нього питання і ніким, і нічим не обмежений. Багато нової неякісної і неконтрольованої забудови, яка не створює середовища. Мені боязно, що через нинішні підходи Київ у найближчому майбутньому стане важким чи навіть неможливим для проживання.

Читайте також: Харківські студенти спроєктували для Львова універсальний інклюзивний простір

Харків у цьому плані не дуже відрізняється від Києва. Хоч зараз і мовиться багато про відбудову цього міста, але позитивних змін насправді мало, більше популізму. Проєкти, що були нещодавно представлені Ігорем Тереховим на київському бізнес-форумі, – це приклад несистемної вторинної архітектури.

Багато розповідають про перетворення Харкова на якісне та сучасне місто і водночас за рішенням міської ради Харкова у місті демонтували трамвайну лінію. А це був найдовший трамвайний маршрут, який не дублюється метрополітеном. І ним можна було доїхати до центру без пересадок.

Додається ще й комплекс меншовартості, коли міська влада вирішила, що закордонний спеціаліст зробить краще за місцевих. Часто такі фахівці навіть не приїздять у Харків, а отже, не знаються на контексті. У місті вже тривалий час не визначена роль головного архітектора міста, чинна головна архітекторка навіть не перебуває у місті. Це все дуже показові речі, які не додають позитиву щодо майбутнього міста.

На тлі цих міст Львів має свої суттєві переваги. Звісно, що проблеми, притаманні всім українським містам, є і тут. Але як на мене, є ряд позитивних прикладів. Як вдалий приклад для інших міст – це реалізований проєкт “Трамвай на Сихів”. Маршрут з’єднав віддалені райони із центром Львова. Це реконструкція площі Двірцевої та вулиці Шевченка. Навіть попри суттєві недопрацювання, чітко видно, що тут облаштували умови для всіх учасників дорожнього руху, з врахуванням інклюзії.
Пригадую, як реконструювали проспект Перемоги в Києві, то це була лише заміна магістрального полотна – і все. Хоча була можливість суттєво покращити якість магістралі. У Львові чітко помітно фігуру головного архітектора – і це дуже важливо.

Читайте також: Мікаель Андерсен: “Нам потрібне нове мислення та переосмислення наших міст

Хоча, як і в усіх містах, тут чимало прикладів агресивної забудови. Скажімо, торговий центр “Роксолана” на площі Галицькій, готель “Ібіс” на перехресті Шухевича і Франка. Також спільні для всіх міст проблеми нової забудови – надмірна висотність, агресивні кольори, закриті двори без озеленення, неспіввідношення їхнього масштабу з оточенням. І так само, як і в інших містах, – проблеми мікрорайонів та міських околиць, що все ще залишаються окремими анклавами в містах.

“Архітектура – це робота з людьми, і вона має бути публічною”

– Розповідаючи про спільний проєкт “Прихисток”, ви зауважили, що архітектор не має бути ексклюзивним власником своїх знань. Поясніть?

– У професійних колах уже тривалий час дискутують на тему ролі архітектора в майбутньому. Останнім часом більше схиляються до ролі архітектора як медіатора, який взаємодіє з людьми та фасилітує процеси. Та що важливо – не є ексклюзивним власником своїх знань, а ділиться ними і намагається допомогти.

Це наша позиція, тому всі рішення нашого спільного проєкту “Прихисток” ми виклали у вільний доступ, щоби будь-яка громада, будь-яке місто могли ним скористатися (“Прихисток” – спільний проєкт від трьох українських архітектурних студій (Drozdov & Partners, Replus Bureau, Ponomarenko Bureau) та Харківської школи архітектури – UA). Завдяки цьому проєкту було створено прихистки із зонуваннями приміщень на приватні та публічні простори. Також у вільному доступі всі проєкти і розрахунки щодо кожного виробу із серії універсальних інклюзивних просторових інтервенцій для потреб шкіл, які розробили студенти ХША під час будівельної практики у Львові. Такі розрахунки допоможуть всім охочим створити меблі, місця для навчання чи зони відпочинку у приміщеннях школи, укритті чи на дитячих майданчиках.