Блог Любомир Зубача – заступника міського голови Львова з містобудування,

народного депутата ВР VIII скликання.

Першоджерело: New Voice

Типові школи, дитсадки і адмінбудівлі. Чули вже про ініціативу від міністерства відновлення (як вони себе називають)?

Вибачте мене за це, але мушу розпочати з совєцької аналогії. Бо, зрештою, і вся ця ідея родом звідти.

Так-от. Радянський фільм “Іронія долі, або З легким паром!”. Пригадуєте, як він розпочинається? Ще до новорічних перипетій, лав-сторі і купання Іпполіта у ванні?

А починається фільм із мультиплікаційної заставки про створення й розповсюдження типових проектів житлових будинків, які формують одноманітну забудову в різних містах світу. І навіть в африканській пустелі.

Ні тобі архітектурного обличчя, ні міської ідентичності. Всі будівлі, квартали і навіть міста – на одне лице. Типова людина в типовій квартирі типового будинку на типовій вулиці якогось типового міста Радянського Союзу. Саме через оцю всю типовість відбувається те, що відбувається у фільмі. Але грець із тим фільмом.

Ми називаємо себе європейською країною, а тягнемо практики родом із “совка”. Що це? Ностальгія? Ідея ширпотребу, на яку ми заслуговуємо? Виправдана економія? І чи й така вже це економія, якщо по правді казати?

Насправді в усій цій ідеї більше запитань, ніж відповідей. І наважусь їх таки озвучити.

«Розроблені типові проєкти дитсадків, шкіл та адмінбудівель для безкоштовного використання» – рекламує Мінрегіонбуд.

Про якість цих проєктів говорити не буду. Це не справа смаку, а компетенція архітекторів.

Ну але ж усі розуміють. Не можна взяти типовий проєкт і всадити його посеред міста і роками сформованої забудови. Його точно треба буде щонайменше «підганяти». А рельєф і геодезія дозволить? А чи мережі витримають? А чи сусіди-будинки – інсоляція та сама дасть змогу збудувати? Насправді в містобудуванні є море нюансів, які прив’язані до конкретної локації.

«Використання типових проєктів дозволить заощадити кошти та час на розробку проєктної документації для об’єктів відновлення».

Економія коштів. Тут дивись попередній пункт. Кожен проєкт треба буде коригувати. А це точно кошти і часом немалі.

Далі. Проєкт у контексті завершеного будівництва у плані коштів – окей, не крапля в морі, але десь близько. Проєкт порівняно з реалізацією будівництва – це насправді кілька відсотків від суми, потрібної на побудову та укомплектування тієї ж школи. І типовий проєкт цієї справи не полегшує. Я про пошук і виділення грошей. Тобто начебто безплатний типовий проєкт – аж ніяк не панацея і точно не велике досягнення.

Але є ще один момент. Не такий цей сир вже й безплатний. Бо ж – цитую міністерство – «розробка типових проєктів проводиться в рамках Програми з відновлення України (URP) — рамкової позики від Європейського інвестиційного банку (ЄІБ)». Тобто ми ще й позику взяли, щоб спроєктувати оці типовості?

Наступне. Будь-яка пропозиція формується, коли вивчається ринок і ти розумієш, який є попит. І звідси питання – а хтось питав громади, чи їм це потрібно? Наскільки ця послуга затребувана? Чи варта ця вичинка шкіри? Особисто я не чув від жодного колеги з місцевого самоврядування, щоб їх хоч хтось про це запитував. Навіть неофіційно.

І найголовніше. Кожне місто, кожен район чи мікрогромада є особливими та унікальними. Вони мають своє обличчя та ідентичність. Запровадження типових форм – це спроба нівелювати творчість архітекторів, знецінити спроможність громад та, зрештою, гідність Людини.

«Як би мало бути?» – спитаєте ви.

Українці своєю боротьбою за свободу довели, що вони Люди з великої літери і точно заслуговують, щоб їхні діти навчалися у школі з якісними архітектурними рішеннями та комфортним середовищем, а не в сірій типовій конструкції.

Іронія долі полягає в тому, що автори цієї ініціативи сприймають це як сервіс та опцію для відбудови, навіть не розуміючи світоглядної прірви такого підходу. Можливо, це й прийнятно для Північної Кореї чи Китаю, де люди бояться владу, ходять строєм, вдягають однотипний одяг та живуть в однакових будинках. Але це точно не ок для країн західної цивілізації, де цінується індивідуальність та природні права.

Всі знають: у Львові ми активно користуємося світовою практикою архітектурних конкурсів – проєктуючи школи, лікарні, меморіали і навіть житло. Це гарна опція отримати свіжу ідею, якісний і найкращий проєкт, а для архітекторів – можливість проявити себе. Іншими словами, це така собі архітектурна демократія в дії. І воно працює. Доведено на практиці. У Львові так точно.

Як-то кажуть, відчуйте різницю. Шаблон проти ексклюзивного рішення.

Чому ми так захоплюємось архітектурними пам’ятками і не даємо жодного шансу архітекторам-сучасникам створити майбутній шедевр?

Невже наші діти, чиє дитинство так швидко закінчується, не мають заслуговують на навчання не просто в нових чотирьох стінах?

Тому вся ця історія виглядає дуже тенденційно. Це я про централізацію процесів, формування такої собі інфальтильності та слабкості громад, відбудову без будь-якої ідентичності та впізнаваності міст і селищ. 

Але авторством ідеї типових будівель не здивований, адже ці самі люди були апологетами сумновідомого закону 5655.

Перефразовуючи відому фразу, можна сказати: всі ми вийшли зі «совка», але «совок» вийшов не з кожного.   

Головне фото – візуалізація типового проєкту школи: “Творча Архітектурна майстерня А. Пашенько”